Польська окупація
.jpg)
Після закінчення війни частина населення повернулась, однак на середину 20-х рр. тут мешкало 350 осіб, що майже чотири рази менше, ніж на початку сторіччя. Повернувшись на рідні землі селян зустріло суцільне спустошення і нова, польська влада. Поляки на перших порах трохи допомагали жителям с. В. Обзира у відбудові осель: надавали кредити, виділяли ліс на будівництво житла, дозволялося ведення хутірського господарства. Але таке становище існувало не довго. Польська влада почала роздавати найкращі землі польським поселенцям – осадникам. Земельні ділянки були невеликі, їх під різним приводами конфісковували у селян, в свою чергу змушені були брати цю землю в оренду і віддавали за це до половини свого врожаю.
Одночасно уряд обклав селян різними податками. Кожен двір мусив безоплатно відробляти величезну кількість днів на рік так званого шарварку на повітових дорогах. Місцевий збирач податків справно, два рази на рік стягував визначені платежі. Каралися селяни й штрафами, зокрема за вирощування тютюну, за самогоноваріння, бо була введена монополія держави на тютюну та алкоголь. Досить важке становище селян зумовлювалося тодішньою ціновою політикою. Так, наприклад, надто низькими були ціни на продукцію волинського селянина. Якщо в центральній Польщі ціна 1 кг. Свинини становила 1,5 злотого, то на Волині – менше 10 грошів (копійок). На такій заготівлі худоби наживалися перекупники, а селян був без грошей. Проживали селяни в низеньких хатинах. Дах був накритий соломою або очеретом. Сім’ї були багатодітні – від 9 до 11 дітей. Всі вони мешкали в одному приміщенні разом з поросятами, курми, а іноді з великою рогатою худобою. Спав селянин разом зі своєю родиною на спеціальних дерев’яних лавках – примостах, які встановлювалися біля печі. Основною їжею для селян була картопля і солоні огірки. Хліб і м’ясо вживали рідко, про цукор знали, як про щось недосяжне. Предметом розкоші в селі був гас і тютюн. Селяни користувалися дня освітлення розпаленою дерев’яною скріпкою – лучиною. Ще тяжче селянам було весною, коли закінчувалися запаси їжі. Деякі селяни для того щоб вижити включали до свого раціону молоді пагінці так званого ситнику, що росте біля берегів річки, підпільно ловили рибу (за що їх могли покарати). Також жінки з дітьми рвали рогіз, дерли з дуба суху кору, яку товкли на буру борошно і підмішували до житніх чи картопляних коржів. Влітку з продуктами харчування було трохи легше – допомагав ліс. Люди збирали гриби і ягоди. Полотно і сукню ткали в себе вдома. Виробляли не тільки товсте сукно на свити ,але й тонке на спідниці й запаски. Господиня намагалася одягти всю свою родину, від сорочки до верхньої вовняної свитки, своїм власним вибором, бо для купівлі у неї не було грошей.Взувалися переважно в постоли. Однак у кожному господарстві „про вихід” мусили бути одна чи двоє пар чобіт.
Зважаючи на це, вони не сприймали польську окупацію. В історію ввійшли сторінки опору на початку тридцятих років партизанським загоном у складі 30 осіб, який у 1932 році вів бої з карателями. Згодом цей загін був розформований. У селі таємною канцелярією було репресовано понад 30 осіб, у тому числі двох – Т. Карпука і П. Дяка засуджено до страти. В концтабір Береза Картузька потрапили І. С. Кістенюк та інші. За часи польської окупації в селі діяла початкова трирічна школа. Вона розміщувалась в двоповерховому будинку (сучасний другий корпус школи). На першому поверсі розміщувалися класні кабінети та канцелярія, на другому – квартири для польських вчителів, навчання велося польською мовою. В селі був поліцейський постерунок (сучасне приміщення амбулаторії), який слідкував за правопорядком. В сучасному першому корпусі школи розміщувалася сільська управа, а також квартири для поліції і сільського війта.